Дідько, зі мною теж це сталося! Час від часу я бачу обурені/виправдувальні/ошелешені репліки колег, яким хтось викотив діжку обурення з приводу відмови попрацювати безоплатно. Мене раніше якось Бог милував, але мабуть прийшов і мій час. Тож поговоримо про кордони в психотерапії.
Я певною мірою шокована. Мене обклав матом по телефону чоловік, с якими я відмовилась продовжувати «просто бесіду» по телефону о десятій вечора и запропонувала призначити сеанс та зустрітися в призначений час. Звісно, за гроші.
Схоже, моя помилка полягала в тому, що спочатку ситуація здалася мені форс-мажорною, а людина – сильно вибитою з колії, і я вирішила послухати його певний час, дати видихнути. Я пояснила собі пізній час дзвінка винесеним станом людини – не зауважив, котра година, бо був знетямлений. А з’ясувалось, у чоловіка з кордонами просто взагалі негаразд. І він вирішив, що чомусь має необмежений та безоплатний безліміт мого часу.
Ну чи нормально – обкласти мене матом тому що я, коли втямила, що ситуація триває вже довго, що нічого гострого не трапилось безпосередньо зараз, просто людина ось зібралась задзвонити, і що я відклала виделку і спілкуюсь вже довше, ніж мала намір, почала пояснювати, що далі я готова працювати, але а) – по відеозв’язку (я по телефону не працюю), б) – в робочий час і за записом, а не зараз і в) – за гроші, тому що я саме так заробляю на життя.
Ну ось чи нормально взагалі – задзвонити мені в абсолютно неробочий час тому що «яжпсихолог»? Ненормально, якщо прямо зараз не стався тотальний форс-мажор. А якщо навіть стався – то теж, взагалі-то, ненормально, тому вибачатись за пізній дзвінок та уточнювати, чи є в мене можливість спілкування, необхідно.
Ну чи нормально ось це «яжпростопоговорити», а працювати з психологом я не хочу»? Ненормально, потому що просто поговорити можна з тими, з ким це входить до формату спілкування. З друзями, близькими, родиною. З тими, з ким такі кордони спілкування, такі негласні контракти склалися. Але не з незнайомою людиною тому, що в неї професія – психолог!
«Простопоговорити», а не працювати я не готова. Я буваю на це готова для моїх друзів, для того, з ким поділяю ліжко, для декотрих рідних. Та й то – не «за замовчанням», а коли можу. Але я точно не готова на це для незнайомця, що задзвонив мені о десятій вечора з ось такою дивною вимогою.
І коли я просто розмовляю – я просто розмовляю. Я не працюю. Я маю право бути неуважною. Перервати розмову. Відволіктися. Переключитися на іншу тему. Не вслуховуватися в кожну інтонацію і не вдивлятися в кожен жест. Поговорити і про себе. Висловити власні почуття чи міркування, якщо мені кортить, не керуватись тим, чи корисно це співбесіднику і в якій кількості я можу собі це дозволити. І я цим правом користуюсь. А коли я працюю – я такого права не маю. Тому що я працюю. За гроші. Відчуваєте відмінність?
Це маячня, що психолог – людина «допоміжної професії» и тому є зобов’язаним допомагати в будь-який час дня та ночі. От уявіть собі, на що може перетворитись життя людини, чий номер телефона широко розповсюджений в інтернеті, якщо кожен незнайомець, якому стало сумно чи в якого щось сталося, має право задзвонити в будь-який час, а людина зобов’язана слухати та розмовляти? Байдуже, пила вона чи їла, розмовляла з дитиною чи дивилась фільм, займалась сексом чи гуляла з собакою, святкувала чи горювала. Задзвонили – допомагай, тижпсихолог. А людей, яким зле, насправді чимало. Подобається? Ось і я не хочу собі такого життя. І, дякувати Богові, моя професія ніяк мене до цього не зобов’язує.
Для терміновий випадків існують телефони довіри та гарячі лінії. Деякі з них – цілодобові. Там працюють психологи, які законтрактувались на такий графік роботи. Вони надають невідкладну психологічну допомогу.
Я можу уявити ситуацію, в якій я згоджуся надати терміновий сеанс ввечері. Але це – ситуації штибу «тільки що ледь не загинув», відбулася шокова травма. И ніякий психолог не зобов’язаний це робити, якщо він не працюю, повторюсь, на гарячій лінії. Можливість зараз змінити власні плани та працювати чи неможливість чи просто небажання – особисте право кожної людини. І психолога, і психотерапевта, так-так.
Це-маячня, що психолог – людина «допоміжної професії» і тому «як можна брати гроші за «простопоговорити?». Психолог і психотерапевт – це не «простопоговорити». Це – людина, яка пройшла спеціальне навчання, здобула дуже й дуже недешеву освіту і тому з клієнтами не «просторозмовляє», а працює. Застосовує при цьому свої знання, сплачені часом і грошима та душевні навички, сплачені великою особистою внутрішньою працею. И грошима теж, так, тому що ми терапію теж не безкоштовно отримуємо.
Якщо я не буду брати гроші за мою роботу, я буду займатися чимось іншим, тому що ніхто не дає мені просто так їжу, одяг, не навчає мене, не сплачує мої проїзд та проживання тому що «яжпсихолог». Заходи, що є необхідними для підтримки та підвищення моєї кваліфікації – супервізії, наприклад, чи навчальні програми теж вартують грошей. Тому бути психологом значить – брати оплату за свою роботу. Інакше психологи та психотерапевти деградують як професіонали, вигорять емоційно як люди и вимруть як вид.
Є психологи, що працюють безоплатно безпосередньо для клієнта. Наприклад тому, що їм хтось сплачує зарплатню. Чи тому що вони – волонтери. Чи входять в професію, мають потребу в клієнтах для виконання сертифікаційних вимог. Чи проводять дослідження і будуть робити протоколи сеансів, про що клієнта, звісно, попередять.
Буває, психологи та психотерапевти працюють з кимось за зниженою ціною. Але це – благодійність, особиста справа психолога чи психотерапевта, а не його обов’язок. Я сама, іноді так працюю. Не як психотерапевт, а саме як психолог. Але це не є моїм обов’язком. І чітко обмежено кордонами часу. Це – стільки, скільки я можу дозволити собі без вигоряння і без руйнування мого життя, матеріального стану і балансу між втомою та віддачою.
І ще справжня маячня, що незнайома людина, яка є «вонажежпсихологом» зобов’язана вислухати та «простопоговорити» і за відмову її можна обкласти матом. Насправді, маячня, що будь-яку людину психолог це чи ні, знайому чи незнайому, можна облаяти за відмову в бесіді, в часі, в увазі. Немає в людей такого обов’язку за замовчанням – слухати та розмовляти. А якщо хтось комусь це дарує, то це не тому що так і має бути. Це – подарунок, а не обов’язок. Іноді, в стосунках – взаємний подарунок одне одному.
Насправді, з оплатою послуг психолога чи психотерапевта все набагато складніше. Це й питання відповідальності та мотивації клієнта, і спосіб побудови кордонів в психотерапії і метод забезпечення безпеки і багато чого ще. Не буду зараз на цьому зупинятись, краще окремо потім напишу, бо тема насправді цікава. Зараз хотілося просто видихнути.
Так, я видихнула. От бувають же кадри!
Цитувати цей матеріал, частково чи повністю, можна за умови надання активного посилання на джерело.
