В особистому спілкуванні я перейшла на українську відразу, десь між першим та другим днем війни. Я це навіть не обирала, це не було рішення – така реакція психіки сталась. Де в чому мені просто пощастило, бо я мала багато бабусь та дідусів, які навіть у радянські часи розмовляли українською.
В дитинстві вдома в мене були книжки українською, а читала я багато. І з сином мова спілкування у нас вже давно – українська. До того ж, зараз я знаходжусь в україномовному середовищі, у Львові. Тож моя психіка мала, на що спертись, коли змінювала мовні налаштування «за замовчанням». Дня з третього я навіть думати українською почала)
Окрім того, в чому мені пощастило, я також доклала цілеспрямованих зусиль – пройшла три курси з української, прийняла рішення читати і переглядати відео виключно українською, дивитись в словник кожен раз, коли не знаю потрібного мені українського слова і ще багато подібного.
Маю знайомих, які хочуть перейти на українську, але не мають бази і підтримки середовища, подібних до моєї. Тому їм не вдається зробити це так швидко, як мені. Беру також до уваги, що стан у людей буває різним, і ситуація різна і, відповідно, внутрішні ресурси.
Тому з людьми, які спілкуються російською, я працюю цією мовою. Людина звернулась по психологічну допомогу. Не дуже гарна річ, на мій смак – змушувати людину в цей час «підстрибувати», аби дістатись допомоги. Це – пом’якшення. Зовсім це щось недобре!
Так само я пишу і дописи і статті тут: особисті – українською. Психологічні, з порадами – двома мовами.
